Головний шедевр Тарантіно

Поки режисер збирає захоплені відгуки на свою останню стрічку “Одного разу в Голлівуді”, BBC Culture міркує про його найкращий фільм.

Обережно! Є кілька спойлерів до фільму “Одного разу в Голлівуді”

Під час прем’єри нацистського пропагандистського фільму на екрані раптом з’являється величезне чорно-біле обличчя жінки.

Це – Шошанна Дрейфус (Мелані Лоран). Вона перериває фільм, на показі якого у паризькому кінотеатрі присутні Гітлер та високопосадові чини нацистської Німеччини, щоби повідомити з екрана: “Ви всі помрете”.

Незабаром Шошанна підпалює кінотеатр, не знаючи, що її замах на Гітлера перетинається з планом американських військових, які намагаються підірвати кінотеатр під час того ж показу.

Уся приголомшлива послідовність наступних подій – фільм у фільмі, мальовнича пожежа за кіноекраном, кривавий розстріл нацистів і здійснення мрії про вбивство Гітлера – є кульмінацією недооціненого шедевра Квентіна Тарантіно “Безславні виродки”, прем’єра якого відбулася рівно 10 років тому.

Наразі критики та глядачі навперебій обговорюють останній фільм маестро – яскраве зображення шоубізнесу 1960-х з Леонардо Ді Капріо та Бредом Піттом у головних ролях.

 

“Одного разу в Голлівуді”, що пропонує трохи оновлену версію вбивств банди Менсона, – захопливе, дотепне і цікаве кіно, хоча, можливо, й дещо затягнуте та місцями невибагливе.

Втім, десятиліття потому “Виродки” здаються кращою і актуальнішою, ніж будь-коли, роботою режисера. Від початкового епізоду, знятого в традиціях класичного реалізму (нехарактерного для Тарантіно), до розв’язки, що є кінофантазією чистої води (набагато типовішою для режисера).

“Безславні виродки” – не такі нахабно приголомшливі, як його перший фільм “Скажені пси”, і не такі революційні, як жорстока, смішна і новаторська комедія “Кримінальне чтиво”.

Втім, несподівана увага до історичних подій та бездоганна комбінація фільму про війну та пародії на воєнні фільми, як комедії, так і драми, роблять “Безславних виродків” найамбітнішою та найдосконалішою роботою Тарантіно.

“Безславні виродки” також знаменують новий поворот у кар’єрі режисера – його інтерес до історії і її зухвале переписування.

У “Джанґо вільному” (2012), події якого відбуваються за два роки до початку громадянської війни, колишній раб підриває будинок рабовласників і рятує свою дружину.

Він не чекає, доки свобода настане в ході закономірного історичного розвитку, а здобуває її власноруч.

 

Реальні події, на яких ґрунтується сюжет “Одного разу в Голлівуді”, також зазнають деякого “коригування”.

Ми можемо лише припускати, звідки взялася ця одержимість режисера жанром альтернативної історії, але її результати бачимо неозброєним оком.

В його власній версії подій жертви нерідко перетворюються на героїв, чий героїзм підкреслює сила кінематографа.

Режисер нашого часу

Фантазії режисера з приводу історії цілком у дусі сучасних проблем фальшивих новин та політичної поляризації. Проте Тарантіно не намагається обдурити свого глядача.

Він цілком усвідомлює, що кіно не може змінити минуле, але воно може змінити його сприйняття.

Він представляє сьогодення в новому світлі, зображаючи суспільство справедливішим, ніж воно було насправді.

“Безславні виродки” – це безсумнівна фантазія, будь-хто, хто зміг би вирушити в минуле, напевно замислився б про вбивство Гітлера. Але кінематографічна складова надає цій фантазії ще більше блиску.

Пісня The Green Leaves of Summer з кінострічки “Форт Аламо” 1960 років одразу налаштовує глядача на фільм про війну. Навіть якщо він і не впізнає алюзію, мелодія успішно задає ретро тональність.

Так само в дусі старого кіно фільм поділений на розділи з заголовками, перший з яких “Одного разу… в окупованій нацистами Франції”. Заголовки в такому стилі – це вже улюблений хід режисера.

І хоча “Одного разу в Голлівуді” є очевидним відсиланням до вестерна Серджо Леоне “Одного разу на Дикому Заході” і його гангстерської стрічки “Одного разу в Америці”, Тарантіно використовує цю фігуру мовлення ще й з метою надати своїм історіям казковості.

Утім, перша сцена “Виродків”, в якій нацистський офіцер Ганс Ланда (Крістоф Вольц) допитує французького фермера, відтворена з реалізмом фільмів про Другу світову війну Стівена Спілберга.

До жіночих образів, створених Тарантіно, є чимало запитань – від брутальності в “Убити Білла”, до нехтування в “Скажених псах” і другорядної ролі в “Кримінальному чтиві”.

Але Шошанні Дрейфус, без сумніву, відведено героїчну роль. Ця жінка – достатньо розумна, щоби спланувати замах на нацистів, і досить смілива, щоби скоїти самогубство.

Рятівна сила кінематографа

На відміну від багатьох фільмів про війну, хепі-енд “Безславних виродків” припускає, що кіно таки врятує світ.

Любов’ю до кінематографа просякнуті всі твори Тарантіно, але в жодному з них захоплення режисера не зображене так красномовно і не вплетене так глибоко в сюжет, як у “Виродках”.

Елегантна сцена, коли Шошанна з’являється у порожньому фоє кінотеатру в темносиніх штанах і сорочці, те, як падають тіні, як дівчина торкається підборіддя, викликають (навмисно чи ні) миттєві асоціації з картиною 1939 року “Нью-Йоркський кінотеатр” Едварда Хоппера, на якій самотня дівчина білетерка стоїть біля входу до зали.

Пропагандистська стрічка “Гордість нації” про нацистського снайпера Фредеріка Цоллера – це вигадка Тарантіно, проте вона однозначно відсилає до реальних фільмів з Лені Ріфеншталь.

Коли Цоллер каже Шошанні, що він здивований тим, що ім’я режисера написане на афіші фільму, дівчина відказує: “Я француженка. Ми поважаємо режисерів у нашій країні”. У цій сцені складно не впізнати дотепне підморгування режисера.

Кіно здійснює свою рятівну функцію й в “Одного разу в Голлівуді”, коли герой Бреда Пітта вчасно пригадує каскадерські прийомчики, а Ді Капріо вогнеметом зі свого фільму відштовхує банду Менсона.

Ніколи не знаєш, коли тобі може знадобитися знання кіноіндустрії.

Маленька деталь

Так само, як одного знання кіно може бути недостатньо, щоб врятувати собі життя.

Про що свідчить сцена в “Безславних виродках”, коли талановитий британський кінокритик і таємний агент союзників Арчі Хікокс (Майкл Фассбендер), який чудово знається на німецькому кінематографі, але значно менше на культурі Німеччини, видає себе нехарактерним для німців жестом.

 

Наближаючись до розв’язки, фільм дедалі більше набуває казкових елементів. А сцена коли Ланда витягає з кишені черевик Бріджит, загублений під час перестрілки, стає своєрідним запереченням казкового хепі-енду Попелюшки.

Кульмінаційна сцена знищення нацистів у кінотеатрі по-тарантинівськи жорстока і видовищна. Хоча навіть у добу фальшивих новин вона не може переконати глядача в успішному завершенні операції “Кіно”.

Втім, “Безславні виродки” не намагаються переконати нас в іншій реальності. Натомість вони пропонують розширити наше уявлення про те, на що здатен людський героїзм.

Як й інші фільми Тарантіно в жанрі альтернативної історії, вони насамперед запрошують замислитися.

Навіть після вбивства Гітлера не всі справи завершено. В останній сцені лейтенант Рейн вирізає ще одну свастику, цього разу на лобі Ланди.

Він дивиться на те, що зробив, і каже одному зі своїх людей: “А знаєш що, Ютивиче? Думаю, це цілком може бути моїм шедевром”.

Чи це слова самого режисера про своє творіння? Що ж, скромником Тарантіно ніколи не був.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *