Олександр Довженко: як коханка врятувала митця від смерті

125 років тому народився український письменник та кінорежисер Олександр Довженко.

У тоталітарних державах спецслужби обплутують своїми тенетами весь приватний простір, часто втручаючись у найінтимніші речі й змушуючи людей підозрювати найближче оточення.

Стосунки Олександра Довженка та Юлії Солнцевої – це історія великого самовідданого кохання, творчої співпраці, взаємопідтримки і взаєморозуміння. А в той самий час опальний український геній перебував під пильним оком сталінського НКВД, з яким певним чином співпрацювала і його дружина.

У титрах багатьох Довженкових фільмів з’являється й ім’я Юлії Солнцевої: то як акторки, то як асистента режисера, то як співпостановника. Упродовж трьох десятиліть вона була поруч, не раз рятуючи в катастрофічних ситуаціях. Їхнє листування часом читається як захопливий епістолярний роман.

Друзі, шанувальники Олександра Довженка і підносили її як вірну дружину, і не раз ганили за непоступливий фанатизм і непомірну самовпевненість у присудах та рішеннях. Схоже, в усіх цих суперечливих і твердженнях є своя рація.

Задля творення міфу про єдину жінку в Довженковому житті Солнцева фальшувала спогади, приховувала факти, врешті архів вона закрила для доступу рівно на півстоліття. Лише після зняття заборони 2009 року з’явилися нові деталі, які змушують у чомусь переглянути усталені в нашій культурі уявлення й міфи. Навіть і сьогодні питань, може, більше, аніж задовільних відповідей.

Одеський початок

Усе почалося на кінофабриці в Одесі, у знаменитому Голлівуді на березі Чорного моря. Солнцева приїхала туди з Москви в ореолі акторської слави. Вона нещодавно зіграла прекрасну марсіанку Аеліту в популярному однойменному фільмі за романом Алєксєя Толстого.

Красуня у фантастичних костюмах, зроблених за ескізами видатної київської авангардної художниці Олександри Екстер, зачарувала глядачів. Їй присвячували вірші найвідоміші московські поети. Маяковський навіть запросив записувати за ним наговорені в пориві натхнення тексти – так вони нібито вдвох і працювали над поемою “150 000 000”.

Ще одна відома кінороль Солнцевої – Зина в “Папіросниці від Моссельпрому”. Там вродлива продавчиня сподобалася кінооператорові. У реальному життєвому сюжеті актрисою захопився вже відомий і успішний кінорежисер.

Вони зустрілися 1928-го. Довженко в цей час кардинально змінює своє життя. Позаду і здобутки, й поразки, і втрати. Уенерівський вояк, котрий щасливим збігом обставин врятувався від винесеного більшовиками смертного вироку, тепер змушений пристосовуватися до співіснування з переможцями.

1919 року чекісти арештували його в Житомирі, куди він повернувся, сподіваючись знайти дружину, Варвару Крилову. Далі вони разом були в Німеччині. Портрети вродливого подружжя намалював тоді Микола Глущенко. І ось Варвара тяжко захворіла, туберкульоз вимагав тривалого лікування, молода жінка ледь пересувалася на милицях.

Такого випробування Довженкове кохання не витримало. Вони не оформили офіційного розлучення аж до кінця п’ятдесятих, але сім’я розпалася. А Юлія Солнцева стає супутницею Олександра Петровича на все життя.

Дивовижно, що вона тоді враз відмовилася від такої ніби успішної й блискучої акторської кар’єри. У фільмі “Земля” ще зіграла епізодичну роль сестри головного героя, тракториста Василя.

Надалі незмінно працювала як асистентка режисера чи авторка монтажу. Часом навіть конфліктувала з метром, не погоджуючися з його творчими рішеннями. Так, змусила змінити виконавця головної ролі у фільмі “Щорс”.

Схоже, мала рацію: Євген Самойлов зіграв справді добре, картину відзначили Сталінською премією. А що робився фільм на особисте замовлення людини, чиїм ім’ям премія й названа, то ставки, зрозуміло, були дуже високими.

Зв’язки з НКВС?

Залишається таємницею, чому Юлія Солнцева мала дружні стосунки з енкаведистськими високопосадовцями. Деякі з них гостювали у неї вдома. Одна з версій, що до співробітництва її змусили з огляду на приналежність батька до антирадянської організації.


Принаймні дві історії з Довженкової біографії виглядають ніби скопійованими з якогось карколомного детективного кіносценарію. 1933-го вже виписали ордер на арешт режисера. Йому було що інкримінувати.

Вони з дружиною тоді на якийсь час зникли з України, скориставшися гостинністю грузинських друзів. У Грузії й отримали телеграму з порадою негайно їхати до Москви, ні в якому разі не сходячи на перон на станціях. Зрозуміло, маючи на увазі загрозу кайданів. Така от “екстериторіальна” втеча.

А в столиці вже наступного по приїзді дня фігуранта політичної справи прийняв у своєму кабінеті сам генсек Сталін. З огляду на тодішні обставини, мізансцена просто дивовижна.

Чи була Юлія Солнцева (разом, зрозуміло, з керівництвом кіноіндустрії, з дуже впливовим Довженковим другом очільником письменницької Спілки Олександром Фадєєвим) причетною до влаштування високої кремлівської аудієнції? Схоже, що так, принаймні на рівні, сучасним сленґом послуговуючись, офісного менеджменту.

Другий порятунок

Не менш фантастичним сприймається й ще один сюжет про порятунок. Улітку 1942 Довженко потрапив в оточення на фронті, з ним втратився будь-який зв’язок. Ось тоді Юлія Іполитівна й домоглася особистої зустрічі з самим всевладним Лаврентієм Берією.

За її спогадами, господар кабінету посадив її за стіл, заставлений небаченою в голодній столиці воєнного часу їжею.

 

Вражав і величезний букет білих троянд у центрі. Квіти й наїдки їй потім привезли таки в готель. А результатом розмови стало те, що Довженка знайшли, вихопили з оточення, і за кілька днів він постав, змучений і обірваний, на порозі своєї московської квартири.

Допоміг нібито Лаврентій Берія й по війні, за якийсь час після розгрому кіносценарію “Україна в огні” на засіданні сталінського політбюро. Чимось Юлія Солнцева вміла його переконувати… Ми навряд чи дізнаємося, що було відомо про ці контакти дружини самому Довженкові.

Ця жінка зробила неймовірно багато для популяризації творчості, для вшанування пам’яті великого режисера.

Не втомлювалася стукати у високі кабінети, домагатися й домовлятися. Опікувалася музеєм у Сосниці. Зняла кілька фільмів за сценаріями Довженка. Один із них, “Повість полум’яних літ”, отримав 1961 року приз міжнародного Каннського кінофестивалю за кращу режисуру. Визнання таланту і Олександра Довженка, і Юлії Солнцевої.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *