Гуцулка Ксеня – українська версія пісні-танго

Модерновій мелодрамі вдалося уникнути долі багатьох фільмів, профінансованих з держбюджету, і не скотитися в шароварщину

Сучасне українське кіно нарешті дозріло до жанру, який в останні роки збирає у світі масу нагород і значні бокс-офіси – мюзиклу. В прокат вийшла музична комедія Олени Дем’яненко “Гуцулка Ксеня”.

Картина розповідає історію дівчини Ксені з карпатської Ворохти і американського спадкоємця великого багатства Ярослава, або як його називають рідні Яро. Юнак – нащадок українських емігрантів першої хвилі. Його батько перед смертю заповідає йому мільйон доларів, але за умови, що Яро одружиться зі свідомою українкою. За цим він разом зі своїм дядьком Майком і далекими родичками тітонькою Хелен і кузиною Мері їде у подорож на Західну Україну. Під самий кінець шляху делегація дістається Ворохти, де саме у цей час почав з’являтися привид загадкової гуцулки Ксені, який виконує бажання того, хто його побачить.

В основу сюжету лягла однойменна пісня-танго, на основі якої українсько-американський композитор Ярослав Барнич у 1938 році написав оперету. За словами композитора фільму Тимура Полянського, спочатку автори планували взяти оригінальні мелодії Барнича, проте пізніше стало зрозуміло, що для кіно оперету необхідно осучаснити. Тому до створення музики підключили фрік-кабаре-групу Dakh Daughters. Саундтрек створювався методом імпровізацій за мотивами оперети і вийшов досить емоційним та насиченим мелодично.

Музика органічно доповнює сюжет картини, а пісенні номери допомагають розкривати історії персонажів. Ось тільки однозначних хітів тут все ж немає. Всі пісні існують строго в рамках картини і не вписують у формат радіо, як ті ж City of Stars з “Ла-Ла-Ленда”, This Is Me із “Найвеличнішого шоумена” або Shallow з “Народження зірки”. Це шкода – форматний радіохіт здорово би допоміг розкручувати фільм.

Тим більше, що “Гуцулка Ксеня” на додаткову розкрутку цілком заслуговує. Автори на чолі з режиссеркою Оленою Дем’яненко не побоялися злізти з голки схвалення Держкіно, яке останнім часом масово штампує патріотичні фільми один задушливіший за інший, і не стали перетворювати свій мюзикл на другі “Тіні забутих предків”. У “Гуцулці Ксені” немає притаманних українському поетичному кіно в цілому прекрасних, але вже істотно обридлих ліричності, символічності та етнографічності. Вся історія непогано вписана в контекст 1939 року. Замість заяложеної колиби місцем дії “модернової мелодрами” є готель “Оселя Говерла”, вибудуваний в європейському стилі – з панорамними вікнами, просторим рестораном зі сценою для виступів і красивими дерев’яними меблями, на сусідній фермі працюють механічні сільськогосподарські машини, а місцеві жителі одягнені не тільки у вишиванки, але і в цілком сучасні для кінця 1930-х рр. вбрання. Власне, якщо прибрати з кадру людей у народних костюмах, “Гуцулка Ксеня” перетвориться на цілком універсальну, зрозумілу кожному глядачеві у світі історію кохання двох молодих людей.

Що трохи заважає розповідати з екрану цю милу історію, так це, знову-таки, велика кількість музичних номерів. Їх так багато, що заради них довелося пожертвувати багатьма важливими моментами. За піснями трохи провисає сюжетна частина, яку прийнято обігравати за допомогою діалогів. Наприклад, абсолютно випадає з кадру важливий для оповіді момент, в який між Яро і Ксенею проскакує перша іскра. А ось те, що всі музичні вставки відбуваються на сцені ресторану “Оселі Говерла”, навпаки – збирає всі ці фрагменти воєдино, не дає їм розсипатися, незважаючи на абсолютно різні декорації і стилістику всіх номерів.

Акторський ансамбль при цьому справляється зі своїми завданнями по-різному. Молоде покоління трохи поступається старій гвардії в особі американця Ігоря Цишкевича (Майк), бельгійця Олів’є Бонжура (професор) і українки Тетяни Печенкиної (Хелен). 70-річний Цишкевич танцює в кадрі бадьоріше, ніж учорашній студент Максим Лозинський (Яро), а 56-річний Олів’є Бонжур бігає карпатськими лісами жвавіше від школярки Варвари Лущик (Ксеня). Рівних по силам екранних дуетів тут два – Елен і Мері (Печенкіна і Катерина Молчанова), а також епізодичні, але неймовірно яскраві Марічка з Юро, які не програють Цишкевичу, хоча і опиняються з ним у спільних сценах. Марічка у виконанні Христини Федорак просто незрівнянна. Навіть шкода, що їй приділили так мало екранного часу. Взагалі, про цю парочку і сіквел би зняти не гріх.

В цілому, у творців “Гуцулки Ксені” вийшла неймовірно симпатична, зроблена для масового глядача картина – без шароварщини, але з національним колоритом; без хітів, але з прекрасною музикою; без зірок у касті, але з талановитими акторами і свіжими цікавими обличчями. Історія Ксені та Яро проста і близька кожному, а розказана вона так, що підійде і для сімейного перегляду, і для романтичного побачення, і для походу в кіно з друзями. Залишилося тільки купити квиток на найближчий сеанс.

натисни MIXADVERT

Be the first to comment

Leave a Reply