ДОСВІД ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІЗОЛЯЦІЇ

Погляди і переконання не з”являються на голому місці – як правило, вони формуються на основі життєвого досвіду. А досвід зберігається в пам”яті у вигляді конкретних спогадів. Сьогодні розкажу про те, про що ніколи і нікому не розказував…

Спогад перший.
Кінець дев”яностих. Ранній період Української Незалежності. Патріотизм, романтизм і оптимізм народу зашкалює. На вулицях Києва люди масово співають українські народні пісні. В українському ефірі, окрім державного радіо з”являється чимало приватних ФМ-станцій. Але дивно – крутять на них, переважно, англомовну музику і російськомовну попсу, тільки іноді з”являються україномовні пісні, хоч далеко не найкращі, як на мій погляд. Один мій знайомий працює на такому модному радіо. Я прошу його зробити мені протекцію. Він відмовляється, торочить про якісь формати. Але зрештою погоджується. Я беру свої записи і в домовлений час стою у приймальні програмного директора цієї ФМ-станції. Мій приятель просить зачекати і сам заходить до програмного директора, але при цьому забуває щільно прикрити двері – і я чую діалог:

– Боря, ты можешь принять сейчас народного артиста Украины Анатолия Матвийчука – у него действительно есть хорошие песни, может что-то возьмем в ротацию…
– Слушай, да ну их нахер, этих мытцив – мне по барабану, что там у него за песни. Пусть платит бабки, а там посмотрим. Шары не будет…

Я покидаю редакцію, не чекаючи, поки мій приятель вийде з кабінету. Після того ми довго не спілкуємось. Якось незручно дивитись один одному в очі.

Спогад другий.
З десяток років тому в ФМ-діапазоні з”явилася радіостанція з колоритною українською назвою, яка позиціонувала себе як гумористично-розважальне радіо. Щоправда, в якості гумору там використовувалися пласкі жарти типу “куме, а щоб ви всралися”. Ну, я збираю свої, записані в аудіо гумористичні вірші і пісні, і приходжу до них із пропозицією. Вони збирають майже весь колектив редакції (чоловік 5). Слухають – спочатку хіхікають, потім весело переглядаються, навіть голосно регочуть, зрештою, просять залишити записи і прийти через тиждень, а поки вони підготують Угоду на використання творів. Через тиждень я приходжу, а їхній програмний директор говорить мені наступне:
– Все, конечно, здорово, но с какой стати мы должны вас раскручивать, что нам с этого?
– Але ж у вас в ефірі тупі жарти і абсолютно неукраїнські і негумористичні пісні, а я приніс вам те, що треба…
– Да ладно, мы используем народный юмор, а у вас он – авторский. Да и к тому же, как вам сказать, слишком литературный, нам нужно что-то погрубее и попроще…
Я чемно прощаюсь і забуваю про існування цього радіо.

Спогад третій.
Це було зовсім недавно. Мій добрий знайомий, чудовий російськомовний журналіст став ведучим програми на одному з популярних інформаційних телеканалів. Якось в нашій розмові я сказав йому, що не розумію, чому мене запрошують лише в якісь побутові ток-шоу, тоді як мені є що сказати в більш серйозних програмах політичного характеру. Відповідь мене не здивувала.
– Понимаешь, подбором гостей в студию занимаются гостевые редакторы, которые получают рекомендации от руководства. Чтобы тебя пригласили, ты должен быть в чьем-то “пуле”, то есть представлять какую-то политическую силу или иметь определенную точку зрения. В политических программах не бывает случайных людей. Менеджменту абсолютно начхать – ты талант или академик, главное – ты должен находиться в алгоритме вещания канала… Потом, улыбнувшись, он добавил – Толя, ну ты же киевлянин, ты же не из этих понаехавших. Все сам понимаешь. Переходи на русский язык – и тоже будешь у нас частым гостем…
Ми, як завжди, чемно попрощалися.

Навіщо, я все це розказую?
Напевно, для того, щоб дати вам зрозуміти, друзі, чому я в своїй країні так і залишився майже невідомим, малорозкрученим автором і виконавцем. Чому я сьогодні, як і більшість моїх колег-ровесників продовжую залишатися практично в інформаційній ізоляції.
Тому що я Українець. Не кон”юктурний. Не призначений владою. А просто Українець – за покликом душі і серця, який сам вибрав у дитинстві українську школу, потім український Університет імені Т.Г.Шевченка. І українську мову, як мову творчого самовираження і основу приналежності до свого народу.

Та біда в тому, що за два з лишком десятиліття політичної Незалежності України для українця НІЧОГО не змінилося НА КРАЩЕ в нашому інформаційному просторі! Тут заправляють все ті ж українофоби. І навіть якщо законами чи квотами примусити їх користуватись українською мовою, вона все одно залишиться для них іноземною – і вони ніколи не полюблять ні справжньої української поезії, ні пісні, ані її істиних творців. І, повірте, це не можна пояснити ані зміною поколінь, ані особливостями відкритого інформаційного суспільства. Це якась зневага чужоземців до корінного народу, інакше це важко пояснити.

І при першій ліпшій нагоді з них лізтиме ота – в кращому разі, іронія, а в гіршому – презирство і українофобство.
Саме так – як воно лізе з номерів “95 кварталу”, як воно ллється з вуст красномовних “лідеров абщєствєнного мненія” на одіозних антиукраїнських каналах. Їм не потрібна якісна і красива УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА – у вигляді фільмів і п”єс, їм не потрібна якісна поезія і пісня – вони її не сприймають. У крайньому разі це мають бути одіозні фріки або кумедні рогулі. Образ нормального інтелігентного українця не в тренді, не в моді, не на часі. Знову і знову… Бо їм не потрібна національна культурна еліта.

У мене немає жодних ілюзій щодо нинішнього, а тим більше, не дай Боже, майбутнього Президента України. Вони хоч і діаметрально різні, але обидва так і не зрозуміли, в яку прірву хамства і безкультур”я за останні десятиліття скотилася Україна. Чим годують українців “наші” телеканали, які орієнтири та ідеали в них формують, які зерна кидають в душі – і чим проростуть ці зерна?

Але в мене є серйозні побоювання! Бо досі не було такого, щоб до влади в Незалежній Україні привели відвертого українофоба, який довгими роками знущався над культурою, історією і менталітетом українців, висміював національні риси і особливості характеру, змішував з лайном президентів і політиків, а ми, українці, сміялися, не розуміючи, що це сміх біблейського Хама над своїм батьком Ноєм. І за цей сміх Хам буде проклятим у своїх поколіннях…

І якщо вже робити в цій країні якісь зміни, то починати треба з мас-медіа, з культурного інформаційного простору. І не з політичного ура-патріотизму, а з побутового. З любові до рідної вулиці і рідного села чи містечка, до свого роду, до поетичного слова, народної пісні, казки, з відновлення ланцюжка поколінь, який хтось весь час нещадно рве на шматки. Бо з тим токсичним інформаційним простором, що є зараз, ми остаточно втратимо усі наступні покоління українців.
Якщо вже не втратили.

Анатолій Матвійчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *