Одеський Національний Академічний театр Опери та Балету

Одеса: міський театр

В зовнішньому вигляді Одеси помітні риси багатьох міст світу, але вона все одно неповторна.

Це місто, засноване на березі Чорного моря в 1794 році, не копія, а синтез. Результат злиття культур, звичаїв ментальностей та темпераментів. З волі людей, що будували її, Одеса увібрала в себе весь досвід урбанізму, накопичений людством на початок ХІХ століття. Її порівнювали з Парижем уже в 1810-му, а через тридцять років називали одним з найбагатших і найкрасивіших міст Європи.

Вже на початку ХІХ століття молоде портове місто мало театр, що не поступався кращим на той час європейським. Він був збудований з ініціативи тодішнього градоначальника, видатного державного діяча герцога де Рішельє, якого одесити й донині коротко називають Дюком. Не зважаючи на безліч турбот – торговельних, військових, будівельних – Рішельє не забував, що Одеса – місто різноплемінне й різномовне. Тож найкраще, що може об’єднати таких людей – це музика. Тому при Дюку в Одесі співали найкращі голоси Європи. Співали в театрі, збудованому зусиллями герцога, тому самому, про який геніальний Пушкін написав:

Но уж темнеет вечер синий,
Пора нам в оперу скорей:
Там упоительный Россини,
Европы баловень – Орфей.

Будівля першого міського театру була зведена за проектом італійця Франческо Фраполлі, а зміни в план вніс француз Тома де Томон. 10 лютого 1810 року відбулося урочисте відкриття театру. Це була білосніжна споруда , подібна що нагадувала античний храм, звернений фасадом до порту. У залі було 800 місць (на той момент в місті проживало 12,5 тисячі чоловік). В ложах трьох ярусів були встановлені 44 крісла, позаду яких у великому напівкруглому просторі ще 700 глядачів могли насолоджуватися спектаклями стоячи, як в старих італійських театрах.

З мемуарних свідчень: «Зал старого театру був триярусним, з сімнадцятьма ложами, а галерея – під самою стелею, але такою низькою, що публіка ми майже торкалась її своїми головами. Люстри не було, її повісили пізніше. Зал освітлювався кенкетами, тобто канделябрами на п’ять свічок, прикріпленими до зовнішніх стін лож. Свічки були сальні й воскові. Сцена освітлювалась великими лампадами з олією. На галереї освітлення не було зовсім, тож світло залу й сцени видавалось тим, хто сидів на галереї, просто сліпучим. Театр мав свій особливий, специфічний запах ід нагару свічок й дамських духів.»

В день відкриття Міського театру давали одноактну оперу Сергія Вязмітінова «Нове сімейство» і водевіль Якова Княжніна «Траур, або Утішена вдова» в постановці російської трупи актора й антрепренера Порфирія Фортунатова. Регулярні спектаклі почалися в 1811 році після укладення контракту з російською драматичною трупою князя Олександра Шаховського – драматурга, члена Російської Академії й літературного товариства «Бесіда любителів російського слова». В репертуарі були комедії, трагедії, водевілі й комічні опери. Втім, через 11 років російські трупи припинили свої виступи і в Міському театрі почала домінувати італійська опера. Монополію на постановки отримали антрепренери Джузеппе Монтовані, потім Йосиф Замбоні, Гульельмо Буанаволіо та інші.

Назва «оперний» з’явилась значно пізніше, у ХХ віці. А тим часом на сцені Міського театру виступали знамениті оперні співаки, трупи імператорських і королівських театрів. Драми і комедії теж були частими гостями сцени, імена видатних акторів і драматургів не сходили з афіш. Балетні ж дивертисменти в опері та самі балети з’явилися в репертуарі трохи пізніше.

До оперного репертуару першого Міського театру входили постановки Джоаккіно Россіні, Вінченцо Белліні, Доменіко Чимарози, Гаетано Доніцетті, Джузеппе Верді. Одеська публіка аплодувала Катерині Аматті, Аррігі та Анжеліці Каталані, Джузеппе Маріні, Катерині Патті-Баріллі, Жозефіні й Терезині Бромбілла, Понті дель Армі, Альде Бьянкі.

Олександр Пушкін говорив, що йому італійська опера в Одесі «обновила душу» .

Друге життя Одеського театру.Нова будівля

У 1873-му, через 64 роки після відкриття, Міський театр був повністю знищений пожежею. «Картина полум’я, що вирвалось назовні й вирувало на свободі, була справді грандіозною. Колони котились майданом ніби ганяючись за публікою, яка прийшла подивитись на пожежу», – писав автор книги «Стара Одеса» Олександр Дерибас. Від Міського театру залишився тільки попіл. Через рік муніципалітет оголосив конкурс на проект нового храму мистецтв, який би відповідав останньому слову театральної техніки і був би нарівні з кращими європейськими зразками. В результаті будівництво було доручено віденським архітекторам Фердинанду Фельнеру й Герману Гельмеру, які вже створили театри у Відні, в Будапешті й інших містах Європи.

Проект Фельнера й Гельмера не був детально пророблений і самі зодчі в період будівництва в Одесу не приїжджали. Тому місцеві архітектори Фелікс Гонсіоровський, Олександр Бернардацці та Юрій Дмитренко багато що змінили і вдосконалили.

З моменту пожежі до закладання першого каменю в новий фундамент минуло майже 11 років. Будували підрядним способом з місцевих матеріалів. На роботи було затрачено величезну на той час суму – 1,5 мільйона рублів. Зрозуміло, що такі витрати в суспільстві сприймали неоднозначно і в газетах нерідко з’являлись несхвальні статті з пропозиціями, куди було б краще спрямувати ці кошти. Однак театр було здано в зазначений контрактом термін – 15 вересня 1887 року. Це була перша в Новоросійському краї будівля з електричним освітленням та паровим опаленням.

«Одеський театр – найкращий у світі!», – вигукнув Фердинанд Фельнер, який приїхав до Одеси з нагоди завершення будівництва, і вручив міському голові Григорію Маразлі позолочений ключ від театру. Цей символічний ключ поклали в металевий ящик і замурували біля підніжжя дзеркала на сходах західного портику театру.

Відкриття нового театру відбулося 1 жовтня 1887 року. Оркестр під управлінням одеського композитора Григорія Лишина виконав урочисту кантату, а драматична трупа першого антрепренера оновленого театру І. Черепеннікова показала сцену із драми О. Пушкіна «Борис Годунов» і третій акт комедії О. Грибоєдова «Горе з розуму».

До 1919 року театр існував як приватний видовищний заклад, яким керували антрепренери. Через 4 роки після відкриття нової будівлі антрепризу очолив артист Імператорських театрів І. М. Греков. За рік він вирішив ввести в репертуар російську оперу. До постановки почали готували «Демона» Антона Рубінштейна та «Пікову даму» Петра Чайковського. Чайковський приїжджав в Одесу на репетиції своєї опери й давав особисті поради виконавцям головних ролей та диригенту Н. Б. Еммануелю. Композитор також рекомендував головним диригентом Йосипа Прибика, який в 1894 році отримав цю посаду за конкурсом. Він був музичним керівником Одеської опери протягом сорока років – до 1937-го. В радянські роки Йосип Прибик одним з перших отримав звання заслуженого, а потім і народного артиста України, звання Героя Соціалістичної Праці.

З перших днів існування театр став центром громадського й музичного життя Одеси. Як зазначав у книзі «60 років в оперному театрі» Микола Боголюбов, «… в театрі ставились, навперемінку з російською драмою, італійські оперні спектаклі. І не було в Західній Європі жодної знаменитої співачки чи співака, які б не співали в Одеському оперному театрі». На його сцені співали Енріко Карузо, Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Саломея Крушельницька, Антоніна Нежданова. Тут танцювали Ганна Павлова, Айседора Дункан, Катерина Гельцер, концертували Сергій Рахманінов і Олександр Скрябін, грали драматичні актриси Сара Бернар й Елеонора Дузе, італійський трагік Ернесто Россі, за диригентським пультом стояли Петро Чайковський й Микола Римський-Корсаков, Антон Рубінштейн й Едуард Направник, Антон Аренський, Олександр Глазунов та багато інших.

Епоха розквіту театру припала на 1897 – 1900 роки, коли закладом керував співак і антрепренер Олександр Сибіряков. В Одлесі гастролювали Луїза Тетрацині, Маттіа Баттістіні, драматична трупа Миколи Соловйова. З 1903 року антрепризою керувала співачка Марія Лубківська. У 1905-му вона організувала гастролі видатного італійського баритона Тітті Руффо. Разом з ним в кількох спектаклях – «Євгенії Онєгіні», «Демоні» та інших – арії виконували італійський тенор Джузеппе Ансельмі та польська сопрано Яніна Вайда-Королевич.
Постановником та виконавцем танців у ті роки був Хома (Томаш) Ніжинський – батько всесвітньо відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Він створив балетні номери для опер «Кармен» та «Життя за царя». В постановках брали участь переважно вихованці Варшавської хореографічної школи. Власної балетної трупи в театрі не було. Вперше створити її спробували в 1910 році.

У 1923-му прима-балерина Катерина Пушкіна, випускниця петербурзької хореографічної школи по класу Ольги Преображенської, і Ремислав Ремиславський організували хореографічні школи, учні яких увійшли до балетної трупи театру. Того ж року керівником балетного колективу став відомий балетмейстер Роберт Баланотті. Його першою постановкою стало «Лебедине озеро» П.Чайковського (прем’єра відбулася 7 грудня 1923 року). Сам Баланотті виконував партію принца Зігфрида, а Одетту-Одилію танцювала Катерина Пушкіна. Протягом наступних двох років глядачі побачили спектаклі «Коник-Горбоконик», «Коппелія» та неординарну трактовку балету «Корсар».

У 1926 році балетну трупу очолював Касіян Голейзовський, пізніше – балетмейстери Павло Вірський, Вахтанг Веронський та багато інших відомих майстрів балетного мистецтва. На сцені успішно виступали балерини Євгенія Карассо, Катерина Пушкіна, Віра Преснякова, Дора Алідорт.

Друга серйозна пожежа в Одеському оперному сталася 15 березня 1925 року після опери Джакомо Мейєрбера «Пророк» – в наслідок необережного поводження з вогнем. Полум’я пошкодило зал, знищило сцену, декорації, костюми. Постраждали нотна бібліотека й завіса, на якій художник Франц Лефлер зобразив сцену з «Руслана й Людмили». Та вже через рік в театрі відновилися спектаклі, сцена отримала нове технічне оснащення, були обладнані дві залізобетонні завіси, які при потребі відсікають сцену від глядацької зали й службових приміщень. Нова декоративна завіса була виконана за ескізами відомого театрального художника Олександра Головіна.

Після Жовтневої революції оперний театр став державним, а в 1926 році отримав статус академічного. В ті роки на сцені сяяли бас Олександр Пирогов, бас-кантанте Платон Цесаревич, драматичний тенор Юрій Кипоренко-Даманський, лірико-драматичний тенор Іван Алчевський, «український Шаляпін» Іван Паторжинський, лірико-драматичне сопрано Марія Литвиненко-Вольгемут та багато інших. В репертуарі були «Руслан і Людмила» Михайла Глінки, «Русалка» Олександра Даргомижського, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, «Пікова дама» і «Мазепа» Петра Чайковського, «Аїда» Джузеппе Верді, «Фауст» Шарля Гуно і «Кармен» Жоржа Бізе.

Поряд з російськими і західноєвропейськими операми зі сцени звучали твори українських авторів – «Тарас Бульба» і «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. З’явились опери на українські сюжети, написані російськими композиторами – «Сорочинський ярмарок» Модеста Мусоргського, «Черевички» Петра Чайковського. Були поставлені і перші радянські опери – «Тихий Дон» Івана Дзержинського, «Щорс» Бориса Лятошинського, «Броненосець Потьомкін» Олеся Чишка та інші.

В роки Великої Вітчизняної війни частина творчих працівників була евакуйована в Алма-Ату. Більшість же артистів оперного переїхала в Красноярськ, де об’єдналася з колективом Дніпропетровського театру опери і балету. Трупи артистів неодноразово виїжджали на фронт, де дали близько 150 концертів.

У 1944 році одеський оперний чудом уцілів: фашисти планували зірвати його при відступі. Але 10 квітня, в день визволення Південної Пальміри від гітлерівських окупантів, на балконі будівлі замайорів радянський прапор. Саме звідси, від оперного театру, пройшли переможним маршем через місто радянські солдати-визволителі.

У післявоєнні роки та наступні десятиліття театр підтвердив свою високу репутацію. В буклеті, випущеному до відкриття оперного після чергової реставрації 1965 – 1967 років, значилось 28 оперних та 24 балетних спектаклів. Тут народжувались нові вистави, змінювались цілі епохи, які проходили під впливом видатних творчих лідерів. Тут сформувались і стали відомими прекрасні музиканти, співаки, танцівники. І нині в театрі працює ціле сузір’я зрілих майстрів й талановитої молоді.

Під час реконструкції театру 1996 – 2007 років трупа оперного давала спектаклі на сценічних майданчиках діючих одеських театрів, виступала на міжнародних фестивалях. Артисти і оркестр театру багато гастролювали. У 1993-му і 1995-му роках оркестр виїжджав в Італію; у 1994-му на сцені театру Карло Феліче в Генуї відбулась прем’єра «Орлеанської діви». Петра Чайковського та ораторії Людвіга ван Бетховена «Христос на Маслиновій горі». У 1996-му і 1997-му роках італійській публіці були представлені опери «Травіата», «Сільська честь», «Паяци», «Трубадур», «Тоска», «Мадам Баттерфляй», «Кармен».

У 1996-му всього за два тижні п’ятнадцять тисяч іспанців відвідали спектаклі «Кармен», «Травіата», «Сільська честь» та «Паяци». Трупа театру гастролювала в Кореї («Спляча красуня»), США (з концертною програмою балету), Китаї («Шопеніана» та «Кармен-сюїта») Лівані («Лебедине озеро», «Мадам Баттерфляй», «Аїда», «Лускунчик»), на Кіпрі («Ріголетто», «Мадам Баттерфляй»), в Швейцарії («Малам Баттерфляй», «Євгеній Онєгін», «Травіата», «Баядерка», «Спляча красуня», «Тоска», «Жизель»), Об’єднаних Арабських Еміратах («Кармен»), Греції («Лускунчик», «Лебедине озеро», «Спляча красуня»), Великобританії («Севільський цирульник», «Травіата», «Ріголетто», «Мадам Баттерфляй»).та в інших країнах.

У 2007 році, в день відкриття після реконструкції, Одеський академічний театр опери і балету був удостоєний статусу «Національний».

На першій церемонії відкриття театру, яка відбулася 1887 року, Фердинанд Фельнер виголосив слова, які на втратили актуальність і сьогодні: «Міцно й непорушно, як скеля, стоїть ця будівля на зло заздрісникам й слугує втіленням сили міста, яке створило її. Після дня, проведеного в боротьбі за існування, кожен громадянин знайде тут супокій та ясність духу, а разом з тим і новий стимул до всього гарного й благородного».

натисни MIXADVERT

Be the first to comment

Leave a Reply