Термін шароварщина як маркер московського шовінізму

Вихід на широкі екрани чудової дитячої казки «Пекельна хоругва» авторства Сашка Лірника спричинив в ЗМІ та соціальних мережах надзвичайно запеклу дискусію. Оскільки основним ідейним імперативом цієї казкової історії є постулат, що сатана може заввиграшки поставити собі на службу московитів, поляків, турків і татар, а натомість славні запорозькі козаки не лише з честю протистоять сатанинським спокусам, а ще й з Божою допомогою перемагають нечистого і всіх його слуг, то природньо, що така ідеологія фільму викликала справжній шал у богоносних псевдобратів з-за порєбріка. Тому на фільм посипалися дикі звинувачення в «сексизмі», «расизмі» «відході від історичних реалій» (це до дитячої казки!) і, звичайно, в «галімій шароварщині». На останньому хотілось би зупинитися детальніше, адже вже більш як століття цим ярликом, немов клеймом, таврують адепти «трєтьєво ріма» все, що має стосунок до української традиції.  Слід зауважити, що термін «шароварщина» почав застосовуватись ще у часи царату, коли московські чорносотенці зневажливо описували все українське як карикатурне, відстале і вторинне.    Особисто я зіткнувся з ним ще в далекому 1990-му, коли струхлявіла совдепія вже тріщала по всіх швах. Тоді на заклик українських патріотів на відзначення 500-річчя українського козацтва на могилу Івана Сірка з’їхалося майже півмільйона людей. Неочікувано для Кремля, вже нібито повністю зрусифіковані, спресовані в «новую історічєскую общность» українці, одягнувши вишиванки і шаровари, струсили з себе тлін гомосовєтщини і, немов за помахом чарівної палички, відчули себе українськими лицарями-козаками.

Звичайно, комуністична влада в Кремлі відразу зрозуміла небезпеку, й кинулась цькувати і паплюжити це безпрецендентне повернення до українства. Тому вже з початку 90-х років цілі інститути (ті самі, які раніше боролись із українським буржуазним націоналізмом) почали гарячково ліпити ідеологічні конструкції, які б дали змогу «ідєйно разоружить» прихильників козацької ідеї в Україні.   Негайно масовим накладом з’являються різні антикозацькі (нібито історичні) довідки, з архівів витягуються ще царські чорносотенні напрацювання, котрі мають допомогти знівелювати в Україні козацьку ідею. Поливаються брудом козацькі гетьмани та полководці, висміюються і паплюжаться козацькі традиції та звичаї. Козаків починають зображати або ж нащадками монголо-татар, або ж кримінальними розбійниками і головорізами, або ж недолугими гультяями, п’яницями (обов’язково з куском сала в зубах і сулією мутного самогону, заткнутою качаном кукурудзи під пахвою). Різномасті кремлівські пропагандисти і їх місцеві холуї кидаються доводити, що повернення до національних традицій – це дикість, відсталість і вчорашній день. Я ніколи не забуду, як один доморощений борець із українськими національними традиціями істерично переконував у їхній шкідливості і навіть небезпеці, заявляючи таке: «Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?»      Саме в ті часи сторінки комуністичних ЗМІ зарясніли терміном «шароварщина», яким совкові «естети» гнівно таврували і паплюжили все те, що було святого в українців. Усі роки незалежності представники п’ятої колони намагалися насадити у свідомість українців цей термін як «культурологічне визначення» ніби то несмаку і відсталості. І хоча в цьому їм допомагала купа різних «корисних ідіотів» з числа різношерстих псевдоінтелектуалів, а також нібито українські ЗМІ (більшість з яких і донині контролюються московитами), завдяки вродженому консерватизму українці цей термін сприймали та сприймають із осторогою. З початком гарячої фази гібридної війни Московії проти України боротьба з «шароварщіной» лише посилилася.  Адже шаровари є одним із візуальних символів української ідентичності і дають змогу прослідкувати  українську традицію в глибинах століть, в часи Давньої Русі. Ще в ІХ столітті арабські і перські мандрівники описували давніх русів саме в широких шароварах. Оскільки давньоруську традицію Москва вже давно намагається вкрасти для себе, то проти шаровар московська пропагандивна машина повела особливо шалену боротьбу, поширюючи різні нісенітниці.       Всі, хто хоч трохи цікавиться історією інформаційних війн Московії проти решти світу прекрасно знають, що рашистська ідеологічна машина споконвіку діє вкрай прогнозовано і шаблонно. Люди старшого покоління прекрасно пам’ятають, як московська пропаганда у протистоянні з демократичним світом люто боролася у 60-ті роки з «ідеологічно шкідливими» вузькими «дудочками», у 70-ті – з «буржуазними» штанами кльош, у 80-ті – люто проклинала «імперіалістичні» американські джинси. По всьому совку людей переслідували, ламали долі за одну лише появу в «антирадянському» одязі.

Причому до цієї боротьби долучалися цілі наукові інститути, списуючи гори макулатури про те, який це ідейно чужий, шкідливий і навіть небезпечний одяг для радянських людей. Зрештою, саме через такі маразми совкових «учених» у галузі історії та ідеології ніхто в світі не сприймав і не сприймає серйозно. То ж цілком прогнозовано, що в інформаційній кампанії проти козацьких шароварів у хід пішли всілякі пересмикування фактів, перебріхування та маніпуляції.    Спочатку кремлівські шовіністи намагалися оголосити шаровари «татарсько-турецьким винаходом», проте після виходу моєї книги «Козаки. Слов’яни проти орди», де на основі фактів було переконливо доведено, що шаровари існували на наших землях задовго до з’яви турків і татар, новітні обрусітєлі змінили платівку й почали лепетати про те, що, мовляв, у козаків шаровари таки були, але з’явилися аж у ХVІІІ столітті, а до того нібито вони носили «облягаючі, схожі на джинси, штани», а в часи Хмельницького козаки нібито навіть гадки не мали про шаровари. Дехто з чорносотенців домудрувався до таких «перлів»: шаровари ввела цариця Катерина як символ кріпацтва. Інші невігласи пробують поширити бздури, що червоні шаровари, нібито, взагалі продукт радянської влади, яка таким чином хотіла знівелювати автентичний український одяг. При цьому українських істориків, дослідників, письменників і поетів, які протягом століть згадували десь про шаровари, московські шовіністи безапеляційно оголошують «вигадувачами і пропагандистами шароварного міфу».      Довести безпідставність таких гібридних маніпуляцій дуже просто, адже вся схема антишароварників спирається на банальній брехні та  замовчуванні історичних джерел. Для прикладу уважніше розглянемо твердження чорносотенців  про те, що «в часи Богдана Хмельницького козаки не мали жодного уявлення про шаровари». Насправді ж, як довів у своєму ґрунтовному дослідженні «Про шаровари» Олекса Руденко, в Речі Посполитій  шаровари згадуються ще в кінці ХVІ ст., майже за сто років до Хмельниччини. Так, ще 1557 року серед переліку одягу мешканця Берестейщини (територія, на якій в той час проживали етнічні українці) згадуються «шаловари чеського сукна». 1565 року Йоахім Бєльський, видрукувавши книжку свого батька Марціна Бєльського, наводить у ній віршований заклик до лицарства (в тому числі й руського), де також згадуються шаровари.

Шаровари (шалавари) згадуються й у гардеробі короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІ Августа (роки правління 1548-1572 рр.). Звісно, шаровари відомі і на зображеннях часів Хмельниччини. На віньєтці до мапи України Гійома де Боплана роботи фламандського картографа, гравера, художника  Вільгельма (Віллема) Гондіуса (того самого, що намалював прижиттєвий портрет Богдана Хмельницького) зображено реєстрового козака з дружиною, біля якого стоїть молодий парубок у шароварах, що спадають на чоботи. Датується це зображення 1648 роком, тобто початком Хмельниччини.

Саме в подібних шароварах, ще й червоних, зображено козаків у каплиці домініканського монастиря у Любліні на картині «Чудо порятунку Любліна від козаків». Польські історики датують її серединою  ХVІІ ст. (якраз в цей час Люблін пережив напад козаків Хмельницького), тобто картину писав очевидець тих подій. Так от, на цій картині бачимо кіннотників Хмельницького саме в шароварах.

Таких же козаків у шароварах було зображено у Львівському вірменському соборі (зберігся малюнок ХVІІ ст.), де ілюстровано облогу Львова. І в цьому випадку автор малював, що називається, з натури (козаки нещодавно облягали місто і навіть перебували в ньому).

У козацьких послів, зображених ще одним очевидцем Хмельниччини Абрагамом ван Вестерфельдом на гравюрах «Речиця» та «Здача Бобруйська», з-під жупанів видніються широкі шаровари, й аж ніяк не облягаючі тісні штани.

Козака в широченних шароварах вигравіювано на козацькій порохівниці кінця ХVІІ сторіччя. Таких прикладів можна навести безліч.

Звичайно, що ці факти не залишають каменю на камені на теорії «вузьких, схожих на джинси, штанів», тому обрусітелі-шаровароборці їх просто замовчують. Але скільки б ми не наводили подібних фактів, україножери і далі будуть все заперечувати з піною на устах: «єто всьо нє щітаєтца». Адже  в даному випадку ми маємо справу не зі спробами встановити істину, а з банальною інформаційною атакою чужинців на один із символів українського козацтва (зрештою, як і на вишиванки, чуприни, вуса і все те, що відрізняє нас від бородатих лаптєбалалаєчних «общєросов»). Тому маємо позбуватись нав’язаних нашими недругами ярликів і стереотипів. Перш за все, важливо, щоб ми нарешті усвідомили для себе антиукраїнську суть вигаданого нашими ворогами терміну «шароварщина».     Саме так роблять цивілізовані народи, стаючи на захист своїх самобутніх символів, які формують їхню національну свідомість, відкидають весь негатив, який їм також намагаються нав’язувати чужинці. Наші шаровари є таким же символом національної  традиції як кімоно у японців чи спідничка-кілт у шотландців. Так от, коли б в Японії хтось обізвав давні традиції «кімоновщиною», його однозначно сприймали б як ворога. Так само в Шотландії, як би хтось назвав давні традиції «кілтщиною», шотландці трактували б таку особу, як ненависника Шотландії.

Тому кожному українцеві слід  нарешті зрозуміти просту істину: людина, яка в час гібридної агресії та нав’язування путінської маячні про «єдіний народ» вішає на все українське ярлик «шароварщина», свідомо чи несвідомо ллє воду на чужинський млин. При цьому вона не обов’язково є агентом сусідньої країни,  найчастіше це просто «корисний ідіот» – особа, яку можна (через її невігластво чи наївність) змусити несвідомо допомагати ворогам. Лише рішуче відкинувши з нашого життя всі нав’язані чужинцями ярлики та стереотипи і вивівши на чисту воду паскудників, котрі їх розповсюджують, ми отримаємо реальний шанс перемогти в гібридній війні, яку, не припиняючи ні на мить, ведуть проти нас наші вороги.

Тарас Каляндрук доктор філософії, дослідник слов’янської лицарської культури. Лауреат державної премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *