ЧИ ІСНУВАЛА ПОРОДА “КОЗАЦЬКИЙ КІНЬ”

Old horseshoe on a wooden background

У наш час з цього приводу існує декілька міфів. Перший – в українських козаків (як запорозьких, так і городових чи реєстрових) не було кінноти.

Другий – козацька кіннота була слабшою від польської гусарії лише через те, що коні козаків коштували дешевше.
Третій – у середині XVIII століття вся прусська кіннота сиділа виключно на запорозьких конях. І на останок, більшість художників зображують козаків та навіть кочівників ледь не на іпподромних рисаках або чистокровках.
Що ж з цього правда, а що вигадка?
По-перше в козаків (особливо низових) кіннота була завжди. Так загін гетьмана Свірговського, який прийшов на допомогу молдовському господареві Іону Воде, був повністю кінним. Також 1578 року польський король Стефан Баторій наймав на службу 500 кінних козаків озброєних шаблями й луками та 500 піших, озброєних самопалами та списами.
Та й Еріх Лясота свідчить, що 1594 року запорожці відмовлялися йти на Молдову через брак коней (за рік до описуваних подій татари зруйнували Томаківську Січ та заволоділи січовими табунами) лише згодом ватажок козаків-найманців Наливайко подарував їм 1200 трофейних татарських коней. Інша справа городові козаки. У гарнізонній службі кінь не надто потрібен.
Втім ситуація кардинально змінилася, коли у битві під П’яткою козацька кіннота вперше зіткнулася з польською гусарією й була переможена супротивником, який набагато поступався їй у чисельності. До того ж, за часів Наливайківського руху до лав козацтва приєдналося чимало селян та міщан. Саме вони на початку наступного XVII століття й становитимуть основу козацького війська. Відтоді “старинні козаки”, а також покозачені шляхтичі й бояри, з яких традиційно рекрутувалася кіннота, опинилися у меншості. До того ж гетьмани Самійло Кішка та Петро Сагайдачний зрозуміли переваги стрілецької піхоти, яка під захистом табору, могла успішно протистояти важкій кінноті поляків.
В чому ж полягала слабкість козацької кінноти порівняно з польською? Сучасні історики називають єдину причину: козацький кінь коштував дешевше від польського. Насправді ж розгадка криється у екстер’єрі та “ваговій категорії” кінського складу.
Для отримання рослого коня, його необхідно підгодовувати вівсом чи фуражним зерном, що є можливим лише в умовах утримання в стайні. Запорозькі ж коні – продукт табунного степового конярства. У цьому випадку поголів’я цілий рік утримується на підножному кормі (зерна ж, як відомо, запорожцям бракувало самим і лише у середині XVIII століття вони вийшли у “нульові” показники в хліборобстві).

Жеребцями-плідниками (або огирями) в запорозькому конярстві були особини турецької (вочевидь арабської), черкеської (кабардинської) та перської порід, маточний матеріал становили кобили ногайської породи. Останніх переважно викрадали в татар чи ногайців. Таким чином зріст жеребців у холці не перевищував 150 см, а кобил – 120 см.

Тож на Запорожжі, з часом, склалася своя порода, яка у ХІХ столітті отримала назву чорноморської. Невисока на зріст (не більше 145 см. у холці), з великою горбоносою головою й маленькими круглими копитами. Непоказний зовні екстер’єр компенсувався надзвичайною витривалістю в походах, невибагливістю у харчуванні, кмітливістю. З мастей козацьких коней найпоширенішою була ворона. У думах та піснях згадуються ще гніда (“Пісня про Максима Кривоноса”), сива, булана (“ПІсня про козака Нечая”), білогрива (вочевидь солова чи ігренева) (“Дума про Федора Безрідного). Вочевидь, у трьох останніх випадках малися на увазі коні східних верхових, зокрема арабської, порід.

Під час Тридцятилітньої війни представники обох воюючих сторін (як католики, так і протестанти) прагнули залучити на свій бік саме козацьку кінноту. Остання виконувала функції рейдових загонів, нападала на обози супротивника, позбавляючи його боєприпасів та продовольства.
Дехто з істориків стверджує, що під час Семилітньої війни вся кіннота пруського імператора Фридриха Великого сиділа на запорозьких конях, але це твердження вірне лише частково. Справді, пруські ремонтери купували коней на Запорожжі, але ті поступали, головним чином, у гусарські полки. Для важкої кавалерії (кірасирів та драгунів) у Пруссії було вдосталь своїх порід: тракененська, ганноверська, голштинська.
На батальних полотнах митців ХІХ – ХХІ століть козацьких коней зображують високими на зріст, стрункими, з тонкими ногами. Причина цієї прикрої помилки полягає у тому, що чорноморська порода не збереглася до нашого часу, оскільки у ХХ столітті вона перестала бути об’єктом цілеспрямованої конярської роботи. Останніх її особин можна було бачити ще у 80-х роках минулого століття у селі Гетьманівка на Полтавщині.
Оповідь про козацьке конярство не можна було б вважати повною без згадки про виряд для коней. Зазвичай козаки використовували сідла, успадковані в кочівницької кінноти. На відміну від сідел європейського зразка, притаманних регулярній кавалерії (зокрема й польській), вони мали високі луки й подушку (набивалася кінським волосом), перетягнуту посередині троком. При посадці на такому сідлі, коліна виходять вперед, а сам вершник, внаслідок чого зменшується сила дії шенкеля(п’яти) на коня. Саме з цієї причини козаки практично не користувалися острогами, а керували конем за допомогою нахилів корпусу та нагайки. Втім, представники покозаченої шляхти могли користуватися сідлами угорського типу, а старшини полюбляли їздити у сідлах східного (турецького) зразка.
Взагалі ж кінь був для козака предметом постійної турботи. На відміну від селянина, який ставився до коня, як до робочої худоби, для запорожця кінь був вірним другом, якому той нерідко завдячував життям. Звідти ж і певне “патетичне” ставлення козака до свого чотириногого товариша, оспіване у народних думах. Байдужий до власного зовнішнього вигляду, запорожець, у міру можливостей, намагався прикрасити свого бойового коня. Часто виряд козацького коня доповнював металевий (мідний чи срібний) набір, як це відображено на малюнку невідомого автора до “Літописної оповіді про Малу Росію, її народ та Козаків взагалі” Олександра Рігельмана та на їх акварельних копіях, виконаних 1778 року Калинським.
Написав – історик Олекса Паталах з міста Херсона.

натисни MIXADVERT