Ця війна стала можливою через неосвіченсть, неотесаність, запеклу зашореність російської нації

Часто думаю про те, чим відрізняється ця сучасна війна староіндустріальних держав від війн стародавніх, побудованих на близькому контакті холодною зброєю.

І бачу у воєнному поступі таке своєрідне лицемірство у намірі зробити загибель людини невидимою та дистанційованою.

З тої ж самої причини в цивілізації споживацтва – коротка пам’ять про насилля та будь-який негативний досвід, якщо вигідно заради комфорту його забути.

Ця війна – це війна середніх і великих відстаней та насильства непрямої видимості.

Якщо в давніх війнах існувала ціла культура зіткнень, звідки у мові оці всі красиві звороти “схрестити мечі”, “на відстані стріли”, то така війна, як ту що розв’язала росія, зіткнень близьких намагається уникати. Піхота нападника часто боїться побачити піхоту того, на кого нападає.

Парадокс, але так і є. І задля того, щоб уникнути цих зіткнень, з землею рівняються населені пункти різної величини. Танки та артилерія – дистанціювали насильство, зробили його максимально невидимим, віддаленим від відчуття прямого вбивства свого ворога настільки, наскільки це можливо.

Танки та арта так у дусі постмодернізму підсилили роль випадковості і фарту до найвищого ступеня, а ще – неочікуваності. Глибоко вкопатися, добре замаскуватися, запастися найнеобхіднішим, продумати всі варіанти дій на всі випадки – це збільшує шанси на виживання та перемогу над противником, але – фарт і випадок, криворукість ворожого розвідника й артилериста будуть не менш вирішальними в тому, кому дістанеться територія і хто з якого боку лишиться живим. Як там кажуть, “на війні твоє життя – це чийсь прой*б, а твоя смерть – це чийсь успіх”.

У всіх війнах спритність, раптовість, несподіваність, танець швидкої дії та укриття – це ключові риси тактики. У цій війні вони зведені до максимально можливого ступеня хаосу.Для виховання звитяги й сміливості, яка стоїть за здатністю вбити у бою свого противника та подолати первісний страх вбивати собі подібного колись відводилися цілі роки з самого дитинства та задіювалися міфології і міфологічні картини світу. Для здатності нищити того, на кого нападаєш у такій війні, яку веде росія, достатньо страху – настрашеного гарматного м’яса, яке гатитиме без розбору по будинках і кварталах, намагаючись зробити всиненене вбивство максимально дистанційованим і невидимим, пробуючи до останнього відтягнути чи уникнути прямої зустрічі з тим, на кого нападаєш.

Страшно дивитися в очі тому, чию землю злочинно пробуєш забрати. З цих самих причин грабіжники воліють грабувати порожні будинки, де точно немає господарів. Аби не дивитися в очі тому, чий дім грабує.

Замість майстерності близького контакту, миттєвого нальоту – безрозбірливе тупориле руйнування інфраструктури та житла.

Хтось скаже, що російська пропаганда – це ще та “міфологія”, яка дає “свою картину світу”, але не варто плутати міфологію зі звичайним культом вождя та імперії, який створив путін. Де замість сакральності – власне страх відповідати за скоєне, а замість пантеону – набір цілком неміфологічних людоїдів.

Ця війна стала можливою через неосвіченсть, неотесаність, запеклу зашореність російської нації, яку створив у покоління народженого та зізрівшого при його правлінні путін. А також через фекальну ностальгію за совком покоління самого путіна. Рефлексії про це покоління пристарілих людоїдів, що роблять “котлетки з онучка”, як співав Орест Лютий, будуть пізніше.

А поки що подивлюся, з якою швидкістю фейсбук видалить цей допис через скарги кремлінських ботів.

Це теж частина цієї війни – найсміливішими всі себе відчувають у війні наративів. Дистанційній, електронній.

Ярина Чорногуз

натисни MIXADVERT