Україна – це країна вина і винограду

Фото:

Вино – матерія сенсотворча. Так само, як нам випало остаточно деконструювати міф про «братський» народ, також, на мою думку, нам потрібно змінювати і панівний наратив про переважно «горілчану» Україну. Можливо цей зміст буде в самому кінці списку надважливих сенсів, які формуватимуть наше майбутнє, але він має в ньому знайтись. Він про те, що Україна – це країна вина і винограду.

До цього тексту мене спонукав дуже впізнаваний сивочолий публіцист, який нещодавно, пояснюючи нераціональні мотиви любові до України, перераховував багато її, країни, недоліків. Серед них з’явився і «такий собі» клімат, і неможливість зробити тут добре вино, бо ґрунти тут «не такі» і замало сонця. Так от, незважаючи на це й інше, за його словами, ми свою країну любимо і захищаємо. Що, як на мене, і не потребує додаткових пояснень. Можливо, про вино автор згадав задля красного слівця, але вистрелив «у молоко».

Не знаю, чи серед підписників його каналу є сучасні українські винороби, але згадані вище арґументи вони успішно спростовують своїми винами щонайменше протягом останніх двох десятиліть. Й інтерес до свого вина в нашій країні – не лише завдяки тренду go local чи патріотизму, але й унікальності своїх сортів, купажів, та й, зрештою, теруарів. Про Одеський чорний я вже згадував в одній з колонок.

Окрім нього, наші винороби давно працюють з такими українськими гібридами, як Сухолиманський, Голубок, Цитронний Магарача, з унікальним автохтоном Тельті – Курук, а в більш прохолодних широтах з Дублянським, який у Галичині зберігся, ймовірно, з часів, віддалених від нас на кілька сотень років.

 

Очевидно, ми не можемо сперечатись за кількістю автохтонних сортів винограду з Францією чи Італією, за віком виноробної традиції – з Грузією чи Вірменією, а за біблійним бекґраундом – з Ізраїлем. Недоброзичливці можуть закинути також, що виноробство на території сучасної України розвивали колоністи з тепліших країв – але ж і предків французів і німців робити вино навчили римляни.

Нагороди, які отримують українські винороби на міжнародних конкурсах, цілком раціонально підтверджують тезу про якісні вітчизняні вина. Цьогоріч 14 українських вин отримали на лондонському Decanter World Wine Awards оцінки не нижчі за 86 балів, а одне з них удостоїлось золотої медалі з 95 балами. Decanter – то такий собі Оскар для виноробів з височезною репутацією і суворим процесом суддівства.

Можна було б припустити, що сьогодні ставлення до всього українського у вільному світі особливе, але органолептика – штука вперта, особливо, коли відбувається сліпа дегустація. Вітчизняні майстри вина дуже швидко реагують на світові тренди в галузі і запроваджують технологічні новації для підтримки високих стандартів якості і формування позитивного бренду українського вина. В Україні вже виробляють і десятки відтінків рожевого, і помаранчеве, і льодове, і пет-нати.

Вино – матерія сенсотворча. Так само, як нам випало остаточно деконструювати міф про «братський» народ, також, на мою думку, нам потрібно змінювати і панівний наратив про переважно «горілчану» Україну. Можливо цей зміст буде в самому кінці списку надважливих сенсів, які формуватимуть наше майбутнє, але він має в ньому знайтись. Він про те, що Україна – це країна вина і винограду.

У поміч нам зміна смаків молодших поколінь і світове потепління. А також назви щонайменше двох міст, малого і великого, але історичних і однаково далеких від узбережжя чи теплих сонячних долин. Винники і Вінниця були засновані пізнього середньовіччя приблизно в той самий час і отримали назви, очевидно, не через плантації хмелю чи поля конопель.

Культура виноробства і вина – це також один з маркерів західної цивілізації, належність до якої ми так відчайдушно доводимо. А те, що серед найвідоміших і найуспішніших виноробів України сьогодні українці, болгари, грузини, угорці, євреї – арґумент на підтвердження інклюзивного характеру української політичної нації, яка виплавляється просто зараз.

Сьогодні багато виноградників України під тимчасовою окупацією. Десятки тисяч лоз Херсонщини напевне не отримали того догляду, без якого не зможуть дати доброго вина. Та й чи вдасться там зробити його цьогоріч. Винниці на Миколаївщині потерпають від варварських кацапських обстрілів. Про виноградники Криму ми вже почали забувати, а даремно. Так само, як і про «генія винограду» подолянина Павла Голодригу, чию роль у виноградарстві півострова та й усієї України переоцінити неможливо апріорі.

 

В часі однієї зі своїх південних подорожей дорога привела мене до Кам’яного виноградника неподалік Мостара, що в Боснії і Герцеговині. Я знав про його існування і навіть пив вино з нього, привезене якось прочанами. Назва його – Kameno vino, яка може бути перекладена як Вино з каменю, в моєму приватному рейтингу поетичних винних назв знаходиться високо вгорі.

Отож, коли авто після серпантину піднімається на плато, всіяне грубим світлим каменем, поміж яким спинаються жилаві лози, неможливо не зупинитись, аби придивитись цьому ближче. Виноградник заклали на початку вісімдесятих, і лозам місцевого сорту Жілавка вже по сорок років. Ці лози пережили війну. Не знаю достеменно, яке залізо «прилітало» сюди, але напевне ранні дев’яності були прикрими роками для герцеговинських виноробів. Важкими і страшними роками для людей цієї країни. Але люди вистояли, змужніли лози.

Тепер коли я згадую Кам’яний виноградник, то думаю про винниці зі скаліченими ракетами лозами в нижній течії Дніпра і над чорноморськими лиманами. Вони також згодом стануть символами наших завзятости і вітальности. І головні нагороди наших вин ще попереду.

Левко Довган  опубліковано у виданні ZBRUC.eu

натисни MIXADVERT